Триває Тиждень української писемности і мови. Роздумами про те, чим для них є рідна мова, діляться студентки групи УМЛф-12.
Шкурлей Вероніка: «Україна… Могутня та смілива. Крок за кроком виборює місце під сонцем, а відважні воїни захищають її та дякують Усевишньому за прожитий день. Нас не здолали, не сплюндрували, не похитнули віру в краще майбутнє. Наші пращури спільними зусиллями закладали фундамент для побудови єдиної, унікальної держави. А ми зі свого боку повинні з гідністю продовжувати справу земляків та передавати з покоління в покоління любов до рідної землі, до мови. У час війни Україна стала ідеалом міцності та незламності. Кожну секунду, хвилину, день мій народ бореться за незалежність та право на життя. Я пишаюся ним! Ось синьо-жовтий прапор розвівається над небосхилом, огортаючи всіх та міцно-міцно тримаючи в обіймах, а кожен насолоджується світлим радісним моментом, скрізь лунає українська мова. Вітер гойдає колосся, соловейко зачаровує своїм голосом, а матуся співає колискову немовляті, у якій звучить мелодія рідного слова. Як же тепло стає! Мабуть, це і є післясмак довгоочікуваної перемоги, у яку всі щиро вірять. Молімося, щоб Господь зіслав свою ласку та сяйво благодаті на весь український народ.
Мова… Яка вона? Тендітна та ніжна? Як розгледіти її за сімомастами замками? Як не оминути шлях, у якому захований дорогоцінний скарб? Кожного разу вона дарує нове різнобарв’я, яке, нанизуючи одне за одним, намагаюся сплести у витончений віночок. Крокую в танці думок, збираю красені-слова. Утворюється пишне суцвіття. Велич просторів манить. Раптом до мене лине дивовижна мелодія. Намагаюся зрозуміти її, однак не можу. Голос зісередини шепоче йти вперед. На шляху горнуться до сонечка квіти. «Які ж вони чудові!» – подумала я. Нахилилася, щоб зірвати, але знову почула звуки й зупинилася. Мелодія грала ще гучніше. Несподівано переді мною з’являється скриня. Відкривши її, побачила сувій, стародавній. Розгорнувши його, прочитала: «Мова моя – мов дівчина у віночку, йде полем, йде яром, терновими стежками йде», «Бо в нашій мові кожне слово – неначе золотий янтар. Бо кожне слово в нашій мові – то Божий Дар!» «О слово рідне – синь і небокрай, з народом вік живи і процвітай. І лине хай в небесну голубінь твоя цілюща, життєдайна синь». Вмить, замість мелодії, залунала пісня: «Не хилися, червона калино, маєш білий цвіт. Не журися, славна Україно, маєш вільний рід». Слова-перлинки зачаровували милозвучністю. Невже я зуміла віднайти скарб? Я пригорнула аркуш до грудей. Серце тріпотіло від радості, а думки витончено вальсували під ніжну пісню. Усвідомила, що людяність, уміння філігранно читати рядки рідною мовою – це той дарунок, який кожен повинен леліяти та оберігати.
Я – українка, мисткиня свого життя. Володіючи ніжно словом, подарую кожному вогник любові до рідного, який палахкотітиме яскраво, розмова напуватиме життєдайною енергією та даруватиме теплий солодкий післясмак довгоочікуваної перемоги! Зберігаймо цей скарб – рідну мову! Вірю, що мелодійно звучатиме скрізь!!!»
Автор матеріалів: кафедра української мови ПНУ
