Студент ІІІ курсу Богдан Кирста став лауреатом конкурсу імені Марини Брацило, зайнявши ІІ місце в номінації “Поезія”.
Богдан – організатор літературних заходів у Івано-Франківську, координатор подій у книгарні «Є».
Заснував у 2014-му році проект “Бібліотечник ” – неформальні літературно-акустичні посиденьки у бібліотеці.
Читав на різноманітних фестивалях, серед яких міжнародні “Porto Franko Gogol Fest”, “Срібний Татош”, польсько – український “Золота осінь – 2016р.
Переможець поетичних батлів на фестивалях «Холодний Яр» та «Мовою Серця» – 2017р.
ММО “Арт-Актив» (2013-2014рр.), ВМО «Поетквартал» (2015-2017рр.)
2 місце на поетичному конкурсі ім. Ілони Зріні та Імре Текелі.
Учасник Семінару Творчої Молоді від видавництва «Смолоскип» -2018р.
***
Хтось на небі
сидить і вигадує
імена нашим ранам.
От він тягне олівцем лінію вгору
чи то бою, чи болю,
ставить над нею крапку
(ми ж на це так чекали),
та замість кінця виходить “І”…
Далі пише “лов”.
Може, ловить щось,
а, може, то про любов,
якої йому так бракує,
без якої й з’являються ці імена.
Натомість приходить злість,
тисне йому на руку і ламає олівця.
Папір кричить “ай” олівцевим голосом…
Болить? Не питай.
Кому ж не болить зараз?
Далі той, що на небі,
дописує “ськ”, наче лається крізь зуби,
і йде собі кудись.
А на папері,
там, де зламався олівець,
вже починає проступати кров.
Літери відтягують її до себе,
вбираються у неї,
важчають
і падають додолу,
щоб прорости у землі
разом із кров’ю
щоб вирости у місто
із назвою “І-лов-ай-ськ”,
щоб прикликати, зрештою,
бійців
із кишеньками
у тілі
для куль.
***
Приходять розлючені, але рішучі,
стоять перед входом у невідоме.
Великої неньки невмілі учні
долають холод, страхи та втому.
Кажуть:
«Дай нам, Михайле, свого меча.
Дай нам сили іти і не впасти.
Дай нам хреста, щоб за нас помовчав –
Ми ж не навчились…Не тої масті.
Дай нам, Михайле, твердості духу.
Поглянь скільки нас – молодих і упертих.
І слухай, Михайле, серця наші слухай.
Ми ж бо не з крейди – рукою не стерти,
не збити кийком і водою не змити –
вогонь у серцях не погасне від зливи!
Минулі роки ти прийми, наче мито,
в майбутні – дай зміни, бо це нам важливо».
І чує Михайло, чує усіх,
скликає воїв, вдягає лати.
І ангели йдуть, наче перший сніг,
Щоб вчити молитись та вчити стояти.
І каже Михайло напутні слова
а очі святого любові безкраї.
“Їхня земля, мабуть, справді свята,
якщо вони нею крокують до раю…»
***
Перша ночі.
Я стою під твоїми дверима
і не можу знайти ключі.
Я пірнаю руками
у внутрішні всесвіти моїх кишень.
Там є майже все:
розбиті пам’ятники минулого,
потерта кіноплівка з хорошими спогадами,
закинутий театр сумних митей,
недомальовані картини мрій,
навіть перший поламаний велосипед.
Але ключів немає.
І я стою під твоїми дверима.
І приходить друга ночі.
Я починаю гру в сапера:
прослуховую серію твого спокійного дихання.
Спиш.
Головне- не підірватись
і не підірвати,
не повести твої сни на страту-
Ти в їхньому колі занадто чарівна.
Але ключів немає.
І починається третя ночі.
Я лежу під твоїми дверима.
Збоку валяється букет зірок
через які з’явився запізно,
через які, мабуть, і загубився ключ.
Холодно.
Чаю не маю.
Тебе немає.
Запальничка зламалась.
Все проти мене.
Залишається тільки
заплющити очі.
Засинаю.
З’являється ранок…
Під сонцем зорі в’януть.
Двері відчиняються
і ти виходиш, щоб знову дати ключ.
Скільки їх ще буде,
поки я не загублю останній
і твоя душа
зачиниться назавжди?